Сергій Комнатний, Почесний президент HOUSING UKRAINE, кандидат наук
Системний підхід до вирішення проблеми забезпечення людей житлом на всіх етапах існування суспільства належало до ключових передумов відтворення людського капіталу. Саме якість середовища проживання визначає вектор і якість розвитку соціальних і економічних відносин у суспільстві.
Недостатня забезпеченість громадян житлом є потужним джерелом потенційного невдоволення громадян, що мешкають у пострадянських країнах. Значною мірою це пояснюється спадщиною радянської системи, коли держава виділяла сім'ям житло на основі неринкових принципів. Інша причина – традиційна нестача житла в радянську епоху. Так чи інакше, ситуація з доступністю житла залишається для нашої країни гострим політичним питанням.
Незадоволені своєю житловою ситуацією люди більш схильні критично ставитися до уряду країни, тоді як власники будинків і квартир більш схильні до підтримки уряду. Серед потенційних джерел нестабільності в пострадянській Євразії дослідники традиційно приділяють значно більше уваги загальним економічним проблемам і політичним конфліктам – однак напруженість, створювана невирішеним квартирним питанням, є тривалим викликом, ігнорувати який небезпечно.
Протягом десятиліть існування СРСР його громадяни були впевнені, що вирішенням проблеми забезпечення населення житлом повинна займатися держава. І вона, держава, це питання так чи інакше вирішувала – проблема лише в часових межах вирішення (власного житла можна було чекати десятиліттями) і якості самого житла. Важливо відзначити принциповий момент: квартири, отримані від держави, громадяни приватизувати не могли. Але мешкали вони в цих оселях практично все життя, поколіннями, і вважали його своєю власністю за фактом проживання.
Після розпаду СРСР у сфері житлової політики все звелося до перекладання турботи про забезпечення житлом на плечі самих громадян: держава самоусунулася від вирішення цього питання. Мовляв, такі ринкові реалії. При цьому в 90-ті роки ХХ ст. держава створила для громадян можливість приватизувати отримані безплатно квартири. Але це не стільки створило клас власників житла (як про це стверджували розробники концепції приватизації), скільки вимило з обігу муніципальне соціальне житло.
В силу звичок і очікувань, що історично склалися в радянські часи, багато громадян досі вважають, що держава зобов'язана забезпечити їх житлом. Такий підхід більш поширений в пострадянських країнах, ніж у країнах з розвиненою ринковою економікою. Обмежені можливості для придбання житла, відмова держави від відповідальності за забезпечення свого населення житлом і закорінені у свідомості громадян уявлення про те, що житло їм повинна «дати» держава, потенційно є потужним джерелом невдоволення електорату.
І все ж за роки Незалежності придбання житла у приватну власність стало значно більш поширеною практикою. Згідно із загальноприйнятими уявленнями, власники житла більше схильні підтримувати статус-кво. Прямий зв'язок між забезпеченістю житлом і політичними поглядами є питанням до дискусії. Тим більше що досі дослідження цього взаємозв'язку в пострадянському регіоні не проводилися.
Патерналістські сподівання значної частини населення України на визначальну роль держави у забезпеченні житлом зберігаються й досі. До певної міри такі настрої підтримує соціальна спрямованість Конституції України, ухваленої 1996 року як політичний компроміс. Тим не менш, норми Основного Закону є нормами прямої дії, і стаття 47 Конституції стверджує: «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну їм плату відповідно до закону».
Чи створює держава такі умови на практиці, можна запитати у сімей, які десятиліттями майже без просування «стоять у квартирних чергах» для забезпечення житлом у місцевих органах влади.
Зате теоретично правильні, але невиконувані на практиці декларативні акти в Україні продовжують ухвалювати. Майже за 10 років після прийняття Конституції було ухвалено Закон «Про житловий фонд соціального призначення», який діє з 1 січня 2007 року. Однак із поняттям «соціальне житло» у нашому суспільстві постійно виникає плутанина. Соціальними назвали квартири, які отримували в постійне користування громадяни, що перебувають на обліку для поліпшення житлових умов. Згаданий закон називає соціальним також житло, яке надаватиметься малозабезпеченим родинам у тимчасове користування. Нарешті, в розумінні забудовників соціальне житло – це будинки найбільш дешевого класу (квартири в яких, тим не менше, продаються охочим за ринковими, а не соціальними цінами).
У більшості країн світу житлова політика є однією зі значущих галузей публічної політики, найбільш гострих і постійних тем громадських дискусій.
Натомість у суспільній свідомості України житлової політики як такої не існувало майже 100 років. Одновимірна і вихолощена система державних підходів радянської епохи не може претендувати на статус повноцінної політики.
Однією з причин цього стала безстрокова і безкоштовна приватизація житла. У багатьох державах формування і використання державного та муніципального житла чи житла соціального є ядром житлової політики як найбільш енергійна форма державного втручання у функціонування житлового ринку. У нас же з початком приватизації це ядро з поля зору тих, хто відповідає за формування житлової політики, зникло: державне і муніципальне житло сприймається більшістю населення як житло, що «поки не приватизоване». Скільки його залишиться через рік, не знає ніхто. Яка ж тут може бути довгострокова стратегія?..